За століття свого існування наша багатонаціональна держава стала ненькою не лише для українських митців. Один із таких синів – Міхай Емінеску, світоч румунської літератури, який багато років прожив на Буковині. За своє недовге життя він встиг створити величезну спадщину: зібрання творів Емінеску налічує 16 томів поезії, прози та публіцистики. Класик світового масштабу, він був справжнім виразником надій і страждань свого народу – нащадка імперського Риму та бунтарки-Дакії.
Майбутній літератор народився 15 січня 1850 року в селі Іпотешти Ботошанського повіту Молдавського князівства. Міхай був сьомою дитиною в сім’ї дрібного поміщика Георге Еміновича. Його батько, людина суворих правил, прагнув дати освіту всім своїм синам. Георге віддавав перевагу німецькій школі, тому відправив дітей вчитися в Чернівці, що перебували тоді під владою Австро-Угорщини. Саме тут, в столиці Буковинського краю, юний Міхай опублікував свій перший вірш на смерть улюбленого вчителя «Біля могили Арона Пумнула». Учасник революції 1848 року, Пумнул викладав ліцеїстам румунську словесність. Саме він, вірний ідеалам патріотизму, мав суттєвий вплив на палку душу юнака і формування його світогляду.
На відміну від румунської, німецька мова давалася Міхаю важко. Можливо, це були перші паростки його тоді ще підліткового бунту проти пригноблення румунського народу. Австро-угорська імперія вела в той період досить агресивну політику щодо національних околиць, зокрема Трансільванії і трансільванських румунів.
Натхненний любов’ю до Батьківщини, Емінеску написав вірш «Що тобі бажаю, солодка Румуніє». «Країна моїх печалей, країна моєї скорботи», – ніби до дівчини, з ніжністю звертається поет.
За роки життя в Буковині Емінеску виховувався в тісному спілкуванні з діячами української літератури і бездоганно оволодів українською мовою. Молодий поет гостро відчував спорідненість національно-визвольних процесів українського і румунського народів, що надало нового імпульсу його думці і творчості. Але чернівецький ліцей Міхай так і не скінчив.
Подальший життєвий шлях Емінеску був подібний до траєкторії пущеної стріли, що невідворотно прагне своєї мети. Так і не отримавши середньої освіти, поет за наполяганням батька переїжджає у Відень, щоб стати вільним слухачем Віденського університету. Там він приєднався до трупи мандруючого театру, був суфлером, переписувачем, перекладачем, робітником сцени… Але богемне життя – не головне в житті пристрасного невільника честі: Емінеску починає роботу в підпільному гуртку «Молода Румунія». Під впливом революційних течій і Паризької комуни 1871 року Міхай стає прибічником радикальних політичних поглядів. Його суспільна лірика наскрізь просякнута соціальним радикалізмом і вірою в урочистість передових поглядів того часу. Ідеаліст і романтик, Емінеску люто відкидає соціальну дійсність, що його оточує. Він захоплюється Гейне, Байроном і Шопенгауером, перекладає Канта і Конфуція, пише викривальні публіцистичні праці.
Активно переосмислюючи світову культурну спадщину, літератор робить свої висновки відносно процесів, що відбуваються на його батьківщині. Наприклад, у статті «Реальний і фіктивний прогрес» Емінеску помічає, що «низький культурний рівень і у верхах, і в низах – не щонайбільше лихо… Усі прагнуть лише до одного – використати переваги іноземної цивілізації, а не створювати в країні культурні умови, в яких такі результати досягаються самі собою».
Після Відня Емінеску два роки прожив у Берліні, де прослухав університетський цикл лекцій з філософії і політичної економії. Вільний студент змушений був перебиватися з хліба на воду, але навіть найстрашніші побутові проблеми не могли змусити його палку душу «спуститися з небес на землю». У поемі «Luceafarul» («Ранкова зірка»), яка є вершиною творчості Емінеску, поет розповів про знедоленого генія:
Trăind în cercul vostru strâmt
Norocul vă petrece,
Ci eu în lumea mea mă simt
Nemuritor şi rece.
(«Живіть ви у своєму колі З щастям людським, А я у своєму світі почуваюся
Вічним і холодним».)
Зображення Міхая Емінеску на румунських леях
У визнанні свого головного героя Емінеску розкрив себе. Його втомлена душа шукає спокою, але знаходить тільки боротьбу. Згораючи у вогні творчих мук, він розуміє, що йому немає місця у цьому світі. У пристрасному бажанні набути сенсу життя поет кидається то в безодню атеїзму (вірш «Я не вірю»), то в прірву безглуздя («Демон»).
Після повернення на батьківщину Емінеску міняв одну роботу за іншою. Він побував директором Центральної бібліотеки в Яссах, шкільним інспектором і редактором газети «Тимпул» у Бухаресті. Гонорари за свої вірші він отримує вкрай мізерні, проте це були найбільш плідні роки його життя. Саме тоді у творах холодного генія з’являється образ золотоволосої красуні. Можливо, поета надихнула дружина видавця його віршів Вероніка Мікля. Роман Емінеску з Веронікою був довгим, але щастя їм не приніс: жінка розлучилася, але поет виявився здатний любити тільки свою музу.
- День румунської мови румунська община Буковини святкує біля пам’ятника Міхаю Емінеску у Чернівцях. Фото: www.bukovina.biz.ua
Біографи літератора досі не прийшли до єдиної думки з приводу кінця його життя. За однією з версій, хронічна невпевненість в завтрашньому дні, постійна бідність і нездатність жити в реальному світі привели Емінеску в червні 1883 року до психічної хвороби. За іншою версією, Емінеску було оголошено психічнохворим і покладено в психіатричну клініку саме в той момент, коли Румунія мала намір укласти з Австро-Угорщиною принизливий пакт про відмову від претензій на Трансільванію.
За однією з умов пакту, уряд Румунії брав на себе зобов’язання усунути всіх «націоналістів». Багато хто поступився своїми принципами і цінностями, щоб бути викресленим із проскрипційних списків. Емінеску не йшов ні на які компроміси і тому був найнебезпечнішим із них.
Так що ж саме сталося з румунським поетом і публіцистом насправді? Точної відповіді на це питання ми, на жаль, вже не дізнаємося. У лютому 1889 року пущена стріла прилетіла до своєї трагічної мети: Міхай Емінеску помер у лікарні для психічнохворих, і бухарестське кладовище Белу стало його останнім притулком. Вічний мандрівник за життя, він став об’єктом поклоніння після смерті, румунським Тарасом Шевченком. Геніального літератора пам’ятає і його друга батьківщина – Україна: в 1989 році в Чернівцях відкрито кімнату-музей і пам’ятник Міхаю Емінеску
Немає коментарів:
Дописати коментар